Дерево єдності — кулон з білого золота

Суть побачить тільки знаючий...
Вони знімають синьо-жовтий прапор, а він піднімається ще вище. Їм невтямки, якими великими ковтками ми можемо пити безкрає синє небо, і як ми чекаємо, коли цвістиме жовте море соняхів.

Тільки ми знаємо скільки душевного тепла ми вкладаємо в вислів «моя земля».

Це місце, де вільно дихається, а купа спогадів, наче жваві коні, підхоплюють тебе і несуть за собою в безтурботну далечінь.
І зовсім неважливо, що ти називаєш своєю землею: маленьку дерев'яну хатинку чи бетонного велетня в тридцять поверхів, тихий лісок коло стрімкої річечки, чи галасливий проспект в центрі мегаполісу.

І навіть у тих, хто живе в чужій країні, при слові «Батьківщина» спливають в спогадах картинки рідних просторів, а подушка наскрізь просякнута сновидіннями про рідну землю.

Це твій дім. Де тебе ждуть, навіть якщо вже ніхто не чекає.
Там на струнах душі причаїлася материнська колискова - у всіх різна, але однаково важлива, яка єднає нас усіх. І твоя земля, то твоя колиска, яка тебе зростила, як могла. І навіть її тріщини та недосконалість є дорогі та милі серцю.

Ми єдині - ми поєднані навіки одним корінням. І весь світ захоплюється і трішечки заздрить приголомшливій вірі у себе, колосальній стійкості та згуртованості українців.
Україна назавжди лишиться отаким квітучим деревом з кремезним стовбуром та міцним корінням. І лишиться вона такою, допоки ми носитимемо її в серці і філігранно виконаною на шиї.
Знай! Вона завжди чекає тебе! Твоя земля. Єдина.