Артикул: 4089

Каблучка «Незабудка». Біле золото, чорний родій, смарагд

Є в наявності У порівняння У закладки

Знаходиться в шоурумі: Київ

  • Характеристики
  • Метал: Біле золото 585 проба
  • Вставка: Смарагд 2 мм
  • Покриття: Чорний родій

Опис

Сонцю знадобилися мільярди років, щоб виникнути з газової хмари. Ще мільярди років знадобилися для появи Землі, води на ній і життя. Бог добре попрацював.

Одного ранку, він встав на світанку, щоб насолодитися красою створеного ним світу. Окинувши світ задоволеним поглядом, він посміхнувся найгарячішою своєю посмішкою, своїми сонячними губами. З твердим наміром випити ранкову каву, Бог підійшов до столика біля вікна, — там знаходився кавник, створений з павутини вечірніх зірок. Він уже потягнувся було, щоб налити собі чашечку, — але! Раптово в дверях пролунав тихий, роздратований стукіт.

Звичайно ж, Бог не розсердився через те, що хтось перериває його ранкову трапезу. Та й взагалі він сердитися не вмів. Так як розуміє він зміст кожної дії у Всесвіті, — не розуміє більше ніхто. Тому він залишив свою затію з кавником і попрямував до дверей, щоб привітати несподіваного гостя.

Відкривши двері, Бог здивовано зморщився, бо за ними не виявилося нікого. Чи то жарт, але ж він дав людству повну свободу, — хіба мало що вони придумали, щоб полоскотати будні Творця. Але раптово погляд його сіпнувся вниз і впав на найніжнішу синю квітку з сонячними оченятами. Квітка зухвало дивилася в обличчя Творця, повна похмурої дитячої рішучості.

«Батьку, — сказала вона. — Як ти міг так вчинити зі мною? Ти створив Всесвіт, побудував Землю і вдихнув життя в різних неймовірних істот. І у кожного з них, у кожного! — є ім’я. Чому ж ти забув про мене, батьку? Чому у всіх є ім’я, окрім мене?»

Страшне хвилювання тремтіло в жовтих очах квітки, коли вона говорила свою квапливу промову. Наївна, вона боялася, що накличе на себе гнів Творця, і в той же час не могла тримати образу в серці.

Творець посміхнувся найгарячішою своєю посмішкою. Він нахилився до землі з висоти свого велетенського зросту і обережно підняв квітку на кінчиках пальців. Він подивився на неї оксамитовими своїми очима кольору ангельського крила, та сказав тепло і просто:

«Так, мила моя, я створив тебе з небесної тканини і шматочка сонячного світла. Також я створив із зоряного пилу людину. Я не давав людям жодних імен, тому що мріяв, щоб вони були зірками, які самі придумають собі імена. Я хотів, щоб людина була тим, чим сама захоче стати, а не тим, чим я назвав її. Я не хотів впливати на її вибір.

Але якщо ти так наполягаєш ... Зрозумій одне: я ніколи тебе не забував і не зумію забути. Я не забуду жодну істоту, навіть якщо перестану усвідомлювати себе Богом. Тому що ви — і є те, що дає мені підставу називати себе Творцем.

Але і ти не забувай мене. Нехай це буде нашою таємницею. Пам’ятай про нашу зустріч, бо твій праведний гнів був моїм щастям, не меншим, ніж саме твоє існування. Відтепер твоє ім’я — незабудка. Ти перетворена в мій спогад, але зможеш дарувати його також іншим. А особливо тим, що оберігають свої спогади палкіше за скарби.»

Незабудки. Може, вам і вистачило б миті, щоб забути життя, але іноді не вистачає і життя, щоб забути одну-єдину мить. Спогади про любов лягають на серце глибше, ніж рани. Рани все-таки гояться, засихають, а у любові немає дна.

Подаруйте каблучку «Незабудка» жінці, заради якої ви готові забути всі зустрічі, всі розмови і всі світи, щоб пам’ятати тільки одну зустріч, один погляд, одні слова. І бережіть свій спогад, тому що він подарований вам з метою, про яку поки що нам знати не дано.